Художники, скульптори:

палітра- Донцов Матвій Олексійович

- Колесніченко Федір Захарович

- Кричевський Федір Григорович

- Піаніда Борис Микитович


Донцов

Донцов Матвій Олексійович –

український радянський художник-живописець, член Спілки художників УРСР

Матвій Донцов народився 27 листопада 1877 року в містечку Золотоноша Черкаської області у бідній козацькій сім’ї. Через рік після його народження помер батько. Власної домівки родина не мала, тому поневірялася по чужих хатах, винаймала дешеве житло на хуторі Згара. Сподіваючись на краще життя, вийшла заміж вдруге, але життя не склалося. Хлопчик, рятуючись від сварок вітчима, тікав із дому в поле чи ліс. Саме з цього моменту полюбив природу як найкращого друга. Початкова школа, яку закінчив у рідному селі, мало залишила приємних спогадів. Але назавжди запам’ятав поїдку на ярмарок, де вперше побачив яскраві народні картини. Довідавшись у майстрів, як малювати фарбами, маленький Матвій захопився малюванням на все життя.

Після шостого класу почав працювати, бо треба було заробляти на життя. Так почався трудовий шлях художника. У 1905р. він брав участь у революційному русі. Матвій спільно з товаришами організовував сходки та повстання у селах. У 1906 р. його було заарештовано і кинуто на півроку до в’язниці. Учителі поручилися тоді за нього, і його звільнили «під нагляд поліції». Як «політичний» роботи не мав, а ще й незабаром померла мати. У 1908 р. Донцов переїздить до Києва. Того ж року уперше потрапляє на виставку. Ось яке враження справив тоді на нього, 31-річного чоловіка, живопис: «Я ходив від однієї картини до іншої з якимось захватом, хвилюванням, упивався в них очима, торкав руками, повертався до деяких робіт кілька разів, довго вистоював перед ними і розлучився з картинами тільки тоді, коли повідомили, що виставка закривається».

ДонцовМатвій купує фарби, малює етюди і показує їх художнику Володимиру Карловичу Менку, із яким познайомився на виставці. Викладачу Київського художнього училища Менку роботи сподобалися, і він влаштовує Донцова до училища у пейзажну майстерню, якою він тоді керував. У 1913 році Матвій Донцов успішно закінчує училище і отримує диплом художника. З 1922р. він живе і працює у Полтаві, бере участь у мистецькому житті області. Двадцять років віддав Матвій Олексійович педагогічній діяльності, викладаючи малювання та креслення в дитячих будинках, школах та дитячій колонії. Донцов – перший шкільний учитель і художника Бориса Піаніди.

Напевно, легко бути дружиною художника, коли він має славу і статок. Зовсім інше, коли він робить перші кроки. Саме дружина повинна взяти на себе життєві турботи і не звертати увагу на різноманітні глузування та висловлювання на кшталт: «Невміння жити, як усі»… Юлії Іванівні Донцовій це вдалося. Вона стала і першим другом, і справедливим критиком і вірним порадником. Юлія Іванівна походила із заможної родини, мала вищу освіту, працювала в дитячому садку, організовувала дитячі будинки в Полтаві.

У 1940 році в Полтаві Донцов знайомиться з невідомою на той час художницею Катериною Білокур. Тоді вона уперше привезла до міста свої картини, і першим поціновувачем її полотен стає Матвій Олексійович. Того ж року він організовує у Полтаві першу виставку картин Катерини Білокур. Згодом виставку полтавських митців у Києві. Так відкрив Матвій Донцов світу Катерину Білокур. То була довга й плідна дружба.

Жоржини. ДонцовДонцов у Ірпені – тема окрема. Старожили ще пам’ятають невисокого дідуся в білому полотняному одязі з палітрою у руці за стареньким мольбертом. Хужожнику виповнився 71 рік, коли вони із дружиною переїхали в Ірпінь. Спілка художників допомогла митцю збудувати власний дім на вулиці Тургенівській, 18. З великою любов`ю Юлія Іванівна та Матвій Олексійович впорядковують ділянку: частну під сад, частину під квіт. Саме ці квіт були відтворені в полотнах художника «Жоржини» (на фото), «Піонії», «Бузок», «Айстри». Найчастіше Донцов використовував м`які пастельні тони. Ніяких акцентів, чітке розмежування планів і ніколи на його картинах немає людей. Це власний почерк. Багато своїх робіт Матвій Донцов написав у майстерні, через те стверджував, що пейзажисту необхідно все життя розвивати зорову пам’ять. «Чудова наша Батьківщина, і моє завдання – передати її красу глибоко, щиро, без зовнішніх ефектів».

Понад 55 років прожило подружжя разом. Смерть дружини стала тяжким ударом для художника. Він намалював Юлію Іванівну за кілька хвилин перед смертю, повісив цю моторошну картину над своїм ліжком. Для нього це розставання затяглося назавжди.

Творчість багатьох великих людей іноді визначається їхнім душевним і фізичним станом. Особисті трагедії відображаються у творах. Але не такий Матвій Донцов. Старий, хворий, немічний, він не спокусився чорним кольором. Художник заповнював полотна небом, зеленню, теплом і радістю. Дивлячись на картини Донцова останніх років, не скажеш, що їх автор боровся із хворобою. В один із тяжких періодів останніх років він пише білі квіти на білому тлі. На запитання, де бере душевні сили радувати людей білими квітами, відповів: «А я просто інакше не зміг би жити. Особливо після смерті Юлії Іванівни».

Матвій Олексійович помер 24 червня 1974 року. А за три дні до смерті він відпросився із лікарні, щоб намалювати бузок…


Колесніченко

Колесніченко Федір Захарович –

заслужений художник України (2006).

Народився Ф.Колесніченко 2 червня 1917-го в селі Глибочок Вінницької області на Південному Бузі. Дворічною дитиною він залишився без матері, а в 1929 році помер і батько. В цьому ж році майбутній художник пішов до початкової школи, де провчився лише один рік, тому що школу закрили в зв’язку з епідемією кору та скарлатини. Виховував Федора його старший брат, який і помітив неабиякі здібності хлопчини у малюванні і наполягав на подальшому його навчанні. Закарбувався в його пам’яті і страшний голодомор. Федір Захарович згадував: «…мені тоді виповнилося років 14-15. Я навчався у школі, яка знаходилася у Тростянчику…Коли розпочався голодомор, навіть не знаю, як я вижив…Мені допомогло те, що я взимку возив на поля гній. Тих, хто працювали у колгоспі, годували. Давали шматок хліба і якусь юшку – вранці й увечері..». В 1933 році Федір таки закінчив семирічку і став студентом педагогічного технікуму в Тульчині. Але голод не дав змоги продовжити навчання. В січні 1935 року разом з родиною свого сусіда і товариша Івана Світового, Ф.Колесніченко виїхав на Кавказ. Звідти з великими перешкодами та поневіряннями він дістався до Фрунзе, де жили його родичі.
Лише в 60-х роках, після довгої розлуки, художник завітав до рідного краю. І ще не раз повертався потім до джерел натхнення, щоб змалювати і вид на село, і узбережжя Південного Бугу, а в картині "Лелеки" (на фото) відтворити по пам'яті ту хату, в якій колись з'явився на світ.

Лелеки. Колесніченко У Фрунзе Федір Колесніченко, став навчаться в художній студії, яку заснували репресовані та виселені до Середньої Азії професор Розанов, художник Касаткін, син відомого художника-передвижника, скульптор Мессерож. Згодом ця студія перетворилася на художнє училище, де мав змогу навчатися молодий художник.

З лав художнього училища Ф.Колесніченка призвали до армії, служив у Прибайкаллі. Від зміни клімату давалося взнаки ускладнення на серце після малярії. Його хотіли комісувати, але залишили добувати строк при частині як художникові.
Закінчивши навчання на відмінно в 1941 році, Федір Колесніченко почав працювати головним художником при видавництві. За 10 днів до війни від одружився з сибірячкою Антоніною Сергіївною. Художник сподівався вступити до Московського інституту живопису та скульптури імені Сурікова.

Однак війна зламала його творчі й сімейні плани. У вересні 1941-го Федір Колесніченко був уже на фронті. Формувалася частина у Саратові, а в жовтні їх перекинули під Москву, на передню лінію фронту. Служив Федір Колесніченко у розвідці. У грудні 1941 року в жорстокому бою Федір Колесніченко отримав серйозне поранення в ногу. Непритомним його доставили в польовий шпиталь, а потім переправили в госпіталь у Москву. Повоювавши лише три з половиною місяці, більше, ніж півроку, Колесніченко провів у госпіталі. Йшлося про ампутацію ноги. Хоча її пощастило зберегти, та в 25 років залишився інвалідом і потім не раз ще кочував по госпіталях та лікарнях. "Більше хворів, ніж жив", — казав Федір Захарович.

Після війни Ф.Колесніченко повернувся до Фрунзе інвалідом, міг пересуватися тільки на милицях. Але через деякий час знову почав працювати у видавництві. Через несприятливий вплив високогір'я стан його здоров'я почав погіршуватися. Довелося залишити Киргизію, цей благодатний край, світлу оазу молодості, долі та натхнення. Разом з дружиною і малим сином Колесніченко переїздить до України.

Попрацювавши деякий час у редакції газети "Крылья Украины" без прописки, в 1948 році він оселився в Ірпені, де отримав ділянку під забудову. В той же час Федір Колесніченко почав працювати у Художньому фонді України. То була дуже інтенсивна робота по створенню великих полотен і панно для закладів освіти, культури та адміністративних фойє, тиражуванню портретів державних діячів. Та саме в ній шліфувалася професійна майстерність молодого митця, вироблявся власний стиль і почерк.

Коли при Худфонді створили студію під керівництвом народного художника СРСР Георгія Степановича Меліхова, Ф.Колесніченко вступив до неї одним з перших, хоча поєднувати заняття з роботою було важко. У студії навчалися переважно фронтовики, чиї професійний ріст або освіту перервала війна. Федір Захарович вважав навчання у Меліхова найщасливішою і найпліднішою порою свого життя, а самого Георгія Степановича — своїм Учителем у мистецтві.

Ірпінь у млі. КолесніченкоТим часом склалося своєрідне мистецьке братство художників, які жили в Ірпені: Володимир Сидорук, Петро Сабодиш, Анатолій Бондарович, Балясний та Федір Колесніченко. Згуртувавшись, вони разом ходили на етюди, в пошуках натури досліджували околиці міста від Голубих озер під Мостищем, вздовж заплави ріки Ірпінь, аж до київської траси (на фото картина "Ірпінь в імлі"). У 60-х у Федора Колесніченка різко загострилася хвороба серця, обмежили рухливість наслідки поранення. Майже рік кочував він по госпіталях та санаторіях. В 1972 році, відпрацювавши у Художньому фонді 23 роки, Ф.Колесніченко вийшов на пенсію. Тепер у нього було досить вільного часу, щоб займатися улюбленою справою.

Багато портретів і натюрмортів художник виконував на замовлення. Картини успішно розкуповувалися на виставках і через художній салон. А ще Федір Захарович щедро дарував свої твори закладам, установам і приватним особам. В останні роки життя художника прийшло визнання: картини інваліда Великої Вітчизняної війни Федора Колесніченка експонувалися на міжнародній виставці у Греції під час ХІІ літніх Параолімпійських ігор в Афінах, на всеукраїнських виставках, які відбувалися з нагоди Міжнародного дня інвалідів в Українському домі, і були відзначені нагородами. Персональні виставки художника були представлені в Кабінеті Міністрів України й Українському Фонді Культури

В 2002 році діти Ф.Колесніченка Світлана Федорівна та Валерій Федорович влаштували в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї виставку живопису художника. Приємно вразили високий рівень його майстерності, індивідуальний стиль та різноплановість полотен: сонцесяйні пейзажі, психологічно проникливі портрети, випуклі, соковиті натюрморти, жанрові сцени. 1 грудня 2006 року Президент України В.Ющенко присвоїв Ф.Колесніченку звання заслуженого художника України. На жаль, Федір Захарович не дожив до цієї нагороди. 12 листопада того ж року на 89 році життя його серце зупинилося. Похоронили художника в Ірпені біля могили його дружини.

Краса рідної природи, з любов’ю відтворена Ф.Колесніченком у живопису, радуватиме і наступні покоління.


Кричевський

Кричевський Федір Григорович –

патріарх українського живопису, художник-живописець, мистецтвознавець, педагог. Заслужений діяч мистецтв УРСР, доктор мистецтвознавчих наук.

Народився в багатодітній сім’ї земського фельдшера Григорія Якимовича Кричевського. Брат В. Кричевського. Змалку жив у с. Ворожба (нині село Лебединського р-ну Сумської обл.), де працював батько; там у 1895 р. закінчив чотирирічну школу. Захоплювався малюванням і ліпленням, яке опанував в сусідньому с. Межиріч (нині село Лебединського р-ну) — центрі гончарства. За рекомендацією гончарів з Межиріча познайомився з художником К. Савицьким, який запросив його до себе в Москву й підготував до іспитів. У 1896 р. Ф. Кричевський став студентом Московського училища живопису, скульптури та архітектури. В училищі заприятелював із сином художника-передвижника Г. Мясоєдова — Іваном (згодом той став відомим майстром живопису й графіки, яскравим представником символізму й модерну). У 1901 р., по закінченні училища, подорожував з І. Мясоєдовим по Україні, зокрема побував, замальовуючи краєвиди, і у Великих Сорочинцях (тепер село Миргородського р-ну Полтавської обл.), а ще — в Яготині, Харкові, Миргороді, Переяславі (тепер м. Переяслав-Хмельницький), Києві, Чернігові. У 1902 р. разом зі своїм товаришем був направлений як маляр у складі царського двору до Лондона (Велика Британія) із завданням — змалювати урочистості церемонії з нагоди коронації Едуарда VII. У 1903 р. вступив до Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі (майстерні І. Рєпіна та Д. Кардовського). Однак через хворобу змушений був залишити навчання; повернувся в Україну, поселився у родовій садибі матері І. Мясоєдова — Павленки під Полтавою. Перебуваючи там, часто їздив до мальовничого села Шишаки (тепер с-ще міського типу Полтавської обл.) на р. Псьол (прит. Дніпра), де багато малював з натури, а згодом придбав там хату. У 1907 р. відновив навчання в академії у майстерні баталіста Ф. Рубо; водночас відвідував заняття у скульптурній майстерні В. Беклемішева та опановував графічні техніки в майстерні В. Мате.

Наречена. КричевськийУ 1910 р. створив конкурсну картину «Наречена» (на фото) й отримав звання художника з правом викладати живопис та рисунок у середніх і вищих навчальних закладах. Рада академії надала йому також однорічне закордонне відрядження за рахунок академії. У 1911 р. він побував у Берліні (Німеччина), Відні, Парижі (Франція), а також у найбільш мальовничих містах Італії (Генуя, Рим, Флоренція, Турин та Венеція). Повернувшись з відрядження, влаштувався працювати викладачем Київського художнього училища, з 1914 р. став його директором.

З початком української революції 1917—1921 рр. узяв активну участь у створенні Української академії мистецтв і після її відкриття 18 грудня 1917 р. був обраний її першим ректором. У 1919 р., під час громадянської війни, у зв’язку зі складнощами проживання в Києві переїхав з родиною до своєї хати в Шишаках. У 1922 р., коли академія була реорганізована в Інститут пластичних мистецтв, який у 1924 р. об’єднали з Українським архітектурним інститутом (заснований у 1918) і назвали новоутворений заклад Київським художнім інститутом (тепер — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), Кричевського запросили зайняти посаду його проректора, митець повернувся до Києва. Згодом він — декан живописного факультету цього інституту. Свого часу брав участь у створенні Спілки художників України.

Життя. Кричевський Ф. Кричевський став одним із організаторів, а потім і членом Асоціації художників Червоної України. Після виходу з цієї асоціації організував Українське мистецьке об’єднання. У 1926—1928 рр. створив для Малого залу ВУАН (тепер — Національна академія наук України) погрудні портрети М. Лисенка, М. Костомарова, І. Котляревського, Г. Сковороди, Лесі Українки, І. Франка, Т. Шевченка та ін. Написав полотно, що згодом стало найвідомішим твором з усіх його робіт, — триптих «Життя» (на фото). Після того, як в Україні розпочався процес згортання політики українізації, Ф. Кричевський, щоб уникнути переслідувань, переїхав працювати до Харкова, викладав у Харківському художньому інституті. У 1933 р., коли власті дозволили поставити оперу М. Лисенка «Тарас Бульба», займався оформленням цієї постановки. У червні 1939 р. за мистецьку й педагогічну діяльність йому присвоєно (одночасно з його братом — Василем) ступінь доктора мистецтвознавчих наук, а в травні 1940 р. (також разом із братом) — звання заслуженого діяча мистецтв УРСР.

У 1941 р. Ф. Кричевський здійснив творчу подорож до Західної України, був у Коломиї, Станіславі (тепер м. Івано-Франківськ), Яворові, Криворіччі, Косовому, Кутах, Жаб’єму (тепер с-ще міського типу Верховина).
1941 р. на початку Великої Вітчизняної війни з невідомих причин він не евакуювався разом з художнім інститутом в Самарканд. Рік перебував у окупованому Києві, звідки з родиною переїхав в село Шишаки. Через деякий час знову повернувся до окупованого Києва. Тяжко хворів.
Восени 1943р. німецький професор Фергесен, шанувальник мистецтва Кричевського, рятуючи його від смерті, перевіз до німецького міста Кеслінг, звідки Кричевський з дружиною переїхали до Відня. Є дані, що після прориву фронту радянськими військами Кричевський потрапив у лабети «Смершу», де пробув майже рік. Невідомо, через які тортури пройшов художник. виїхав до Західної України, а згодом емігрував до Кеніґсберґа (тепер м. Калінінград, РФ), де влаштувався працювати креслярем на одному з місцевих заводів. Після того, як війська Червоної армії стрімко заволоділи Кеніґсберґом, був заарештований співробітниками «Смершу», утримувався в ув’язненні, а потім був відпущений і самостійно дістався Києва. Тут його знову заарештували, але у зв’язку з хворобою звільнили. Деякий час він мешкав у свого учня В. Бондаренка, який повернувся з фронту. Ф. Кричевському намагалися допомагати його друзі — В. Заболотний та С. Грабовський, однак невдовзі спецслужби виселили його за межі Києва — у Ірпінь, де він перебував під їхнім невсипущим контролем. Через відсутність допомоги голодував, однак продовжував працювати над полотном «Квітуча Україна», керував аспірантурою в НДІ монументального живопису і скульптури при Академії архітектури.

Кричевський За роки своєї педагогічної діяльності Ф. Кричевський виховав плеяду видатних художників, серед них, зокрема, й такі своєрідні та яскраві митці як: Є. Волобуєв, С. Грош, В. Костецький, Г. Меліхов, Л. Морозова, А. Петрицький, Т. Яблонська. Творам самого митця притаманне органічне поєднання декоративної звучності палітри з реалістичною формою, гострою лаконічною композицією, чітким вишуканим малюнком. Його вагомий творчий доробок займає чільне місце в національній мистецькій скарбниці України. Найвідоміші його твори: «Наречена» (1910), «Три віки» (1913), триптих «Життя» (1925—1927), «Свати» (1928), «Мати» (1929), «Переможці Врангеля» (1934—1935), «Веселі доярки» (1937), цикл картин за поемою Т. Шевченка «Катерина» (1937—1940) та багато ін. Створив понад 40 портретів видатних діячів науки і культури, колоритних національних образів (більша частина цих полотен не збереглася). Творчо працював до останнього дня.

30 липня 1947 р. Федір Григорович помер у місті Ірпінь, де був і похований; згодом перепохований у Києві на Лук’янівському цвинтарі.

Більшість творів Ф. Кричевського зберігається в Національному художньому музеї України.
У Києві з метою увічнення пам'яті видатного майстра живопису одній з вулиць було присвоєно його ім'я.
В Ірпені в 1979р. на честь 100-річчя від дня народження видатного українського художника Ф.Кричевського біля будинку по вул. Революції, 1 (нині вул. Павленка ), де він жив, був встановлений пам'ятний знак із білого мармуру (на фото).


Піаніда

Піаніда Борис Микитович –

художник, педагог, мистецтвознавець, член Спілки художників СРСР, громадський діяч, ветеран Великої Вітчизняної війни

Народився 30 травня 1920 р. в селі Дячкове, Диканського району, Полтавської області. Його батько був інженером на заводі, а мати — домогосподинею. Дитинство Бориса минуло серед чарівної природи, яку описував у своїх творах М.В.Гоголь. Навчався майбутній художник у сільській початковій школі. У 10-літньому віці разом з батьками переїхав до Полтави, і продовжити навчання в іншій школі. Основам художньої грамоти він оволодів під керівництвом талановитого художника — педагога Матвія Олексійовича Донцова. Ще у школі Матвій Олексійович, який працював учителем малювання та креслення, звернув увагу на здібності до мистецтва учня. Він навчатися в його майстерні. Водночас хлопчик ще й відвідував художню студію при Палаці піонерів. Борис обожнював свого вчителя М.О.Донцова. Він переймав у нього не лише художнє вміння, а й найцінніші людські якості. З часом їх відносини переросли у велику дружбу, яка тривала усе життя. Після закінчення школи Борис був упевнений у тому, що стане художником.

Розпочинав своє навчання в Харківському художньому інституті в 1938 р., а закінчив Київський художній інститут уже після Великої Вітчизняної війни, де навчався в учбово-творчій майстерні професора О.Шовкуненка. Був найкращим студентом курсу, єдиним Репінським стипендіатом.

З перших років війни пішов добровольцем на фронт. В 1942р. стрілець-десантник Б.Піаніда був поранений і тяжко контужений. Після одужання продовжував навчання в Самарканді. Серед студентів тут його називали «українським Левітаном», бо йому найбільше давалися пейзажі.
У 1951 році закінчив аспірантуру при інституті монументального живопису і скульптури Академії архітектури УРСР, захистив кандидатську дисертацію, згодом став доцентом. 1955-1967 рр. був молодшим співробітником Академії будівництва та архітектури України. У 1967 р. став членом Спілки художників СРСР З 1968 року викладав у Київському художньому інституті живопис, композицію та малюнок. Крім того, навчав дітей та молодь при Будинку архітектури та у Київському музеї образотворчого мистецтва. Де б не викладав Борис Микитович, скрізь панувала атмосфера захоплюючої праці. Він прагнув пробуджувати в уяві своїх учнів творчу фантазію та яскраві художні образи.

У 1974 роціпереїхав до Ірпеня, де продовжував свою освітянську роботу. За сорокарічну педагогічну практику виховав декілька тисяч студійців. Багато колишніх учнів майстра стали відомими художниками, архітекторами, педагогами, серед яких М.І.Яковлєв, Л.І.Шевченко, В.О.Чевпило та ін.
Б.М.Піаніда заснував картинні галереї в рідному Дячковому та інших селах Полтавщини, організував у Полтаві меморіальну кімнату художника Г.М’ясоєдова.

Будинок Донцова В 1975 році він отримав у спадщину будинок художника М.О.Донцова в Ірпені по вул. Тургенівській, 18, де створив будинок-музей Донцова, свого вчителя художника М.О.Донцова, де працював майже 20 років на громадських засадах (на фото). До 100-річчя з дня народження художника на замовлення Б.Піаніди було виготовлено і встановлено на фасаді будинку меморіальну дошку із написом : «У цьому будинку з 1952 по 1974 рік жив і працював відомий український художник М.О.Донцов».

Протягом п’ятдесяти років Борис Піаніда тісно співпрацював з Полтавським художнім музеєм. Автор різнопланових за жанром творів: тематичних полотен, портретів, натюрмортів, пейзажів. Основні твори художника: «Натурниця в циганському вбранні» (1946), «Переправа ковпаківців через Дніпро» (1947) (на фото), «Щорс» (1949), «Портрет народного артиста УРСР О.М.Ватулі» (1954), «Осінній вечір» (1966), «Прапороносець» (1968), «Автопортрет» (1975), «Портрет Л.Каленіченко» (1976), «Вітряний день» (1977), «Натюрморт» (1978) та ін.

Переправа через Дніпро. Піаніда Картини Б.М.Піаніди зберігаються в художніх музеях і галереях Києва, Полтави, Миколаєва, Дніпропетровська, Севастополя, Сум, Донецька, Бердянська, Горлівки, Лебедина; в краєзнавчих музеях Богуслава, Кіровограда, Путивля, Чернівців, с.Диканьки Полтавської області, в музеї-заповіднику Т.Г.Шевченка в Каневі.

Борис Микитович брав участь у Всесоюзній виставці, Всеукраїнських художніх виставках, декаді українського мистецтва в Москві, республіканських виставках. Мав персональні виставки творів у Полтаві та Києві. Він автор монографій і спогадів про Ф.Г.Кричевського та М.О.Донцова, а також понад 250 теоретичних та критичних статей з питань образотворчого мистецтва, синтезу мистецтва та архітектури.

Студент і ПіанідаХудожник В.Забашта, викладач КДХІ, так згадував про Б.Піаніду : «Він належав до категорії безвідмовних людей, котрі за будь-якої зайнятості нікому ні в чому не відмовляють, завжди приходять на допомогу іншим… Він був одним із організаторів в інституті творчих зустрічей з видатними митцями, громадськими діячами. На фото студенти і викладачі КДХІ біля могили Пимоненка на Лукянівському кладовищі. У другому ряду праворуч В.Забашта, поруч Б.Піаніда.

Борис Микитович обрав для себе найвідповідальнішу ділянку громадської роботи – доглядати могили художників-ветеранів. Саме він упорядкував могилу Федора Григоровича Кричевського, зробив власноруч мозаїчний рельєф, прикрасив квітами, а це ж був той час, коли ім’я Федора Кричевського заборонялося навіть згадувати…Безкорисливість, чесність, чуйність, доброта, відповідальність – основні риси характеру Бориса Микитовича…».

Із спогадів Любові Іванівни Піаніди, дружини художника : «Вперше я побачила Б.М.Піаніду у 1964 році, коли приїхала у відпустку до Донцових…Приїхав Борис Микитович, привіз булочки, пиріжки, які купив у крамниці…В той час я проживала в Полтаві і працювала на швейній фабриці. Часто приїздила в Ірпінь у будинок М.О.Донцова…В 1975 році, в березні Борис Микитович приїхав у Полтаву, зайшов до мене і попросив стати його дружиною. Я дала згоду і 14 березня 1975 року ми одружилися…Повернувшись з Полтави, ми з Борисом Микитовичем одразу почали організовувати музей М.О.Донцова».
Із спогадів Юрія Олександровича, племінника Б.Піаніди : «Борис Микитович мав, як на мене, найважливіший для педагога дар – дар вислухати. Студійці його надзвичайно любили. Василь Ключевський говорить, аби бути хорошим викладачем, необхідно любити те, що викладаєш, і любити тих, кому викладаєш…Отже, Борис Микитович був дійсно хорошим викладачем».

Останні роки він дуже хворів. Давалися взнаки тяжке поранення та контузія. Перед смертю він заповів поховати його в Ірпені біля свого вчителя і друга М.О.Донцова. 8 березня 1993-го заповіт було виконано. Після кремації урну з прахом поховали у ніші біля могили його педагога.


Кiлькiсть переглядiв: 2128