Повернутися до звичайного режиму

Жителі Приірпіння, які загинули за Україну в зоні проведення АТО/ООС

алея героїв АТО у Ірпені

Сьогодні імена загиблих героїв-земляків знає все Приірпіння. Вони звучать у назвах вулиць, зустрічають нас на меморіальних дошках. Почуття громадянського обов’язку, патріотизму та висока свідомість не дозволила їм залишатися осторонь, коли над Україною нависла небезпека. Їх вибір був усвідомленим. Вони добровільно пішли захищати свою країну, своїх рідних і близьких, напевно знаючи, що кожної миті можуть загинути.

З любов’ю і глибокою скорботою ми дякуємо вам, Герої, за виборену свободу і мирне небо над нами. Ми вас пам’ятаємо…

    • Багіров І.С.
    • Блонський А.А.
    • Бобер С.П.
    • Горбенко І.І.
    • Гуменюк І.Л.
    • Давидчук О.В.
    • Єрощенко О.С.
    • Кірічек В.В.
    • Личак М.А.
    • Мельник В.М.
    • Панасенко В.Г.
    • Ридзанич М.В.
    • Ринкун В.Б.
    • Старов О.О.
    • Стрюков В.Г.
    • Фіцкалинець В.В.
    • Шкарівський С.О.

багіров

Багіров Ільгар Салехович (позивний «Балу»)

(22.05.1970 - 30.09.2014) - капітан, заступник командира роти з виховної роботи 11-го батальйону ТРО «Київська Русь», командир блокпоста на трасі, що зв’язує російський Ростов-на-Дону з Дебальцевим

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно) Указ Президента України № 26/2015 від 22 січня 2015 року

Народився 12 травня 1970 року в Азербайджані, у місті Баку в родині військовослужбовця. Він був азербайджанцем за національністю, проте все свідоме життя прожив в Україні, на Київщині.
В 1992 році закінчив Харківське вище військове авіаційно-інженерне училище, потім Академію Збройних Сил України – факультет виховної та соціально-психологічної роботи. Служив в Гостомельській бригаді зв’язку.
У 2002 році звільнився з армії і працював на керівних посадах. З 2000 по 2010 рік викладав у Ірпінському економічному коледжі.
Коли почалася війна, разом з дружиною займався волонтерською діяльністю – закупляли бронежилети та спорядження для воїнів АТО, доставляли їм гуманітарну допомогу.
У березні 2014 року повернувся до армії, служив заступником командира роти з виховної роботи 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь». Відзначався відчайдушною сміливістю і військовою кмітливістю. Блокпост, яким командував І. Багіров, і після його смерті продовжують називати «блокпост Балу».
Ільгар Салехович став легендою ще за життя. Коли звільняли Слов'янськ, відібрав у сепаратистів машину і прикрасив її власним позивним. У вересні, коли терористи намагалися відтіснити українські війська під Дебальцевим, стрибнув у танк і поїхав просто на ворогів. Тоді бійці казали, що саме завдяки його відчайдушному маневру вдалося втримати стратегічно важливий блокпост. Але себе він ніколи героєм не вважав.
Загинув 30 вересня 2014 року у Перевальському районі Луганської області, між Дебальцевим і Фащівкою, підірвав себе і терористів гранатою, щоб не потрапити в полон. Був похований невідомими на місці бою.
Перепохований у місті Ірпінь Київської області 27 листопада 2014 року.

23 грудня 2015 року в Ірпінському економічному коледжі відкрито меморіальну дошку.
Згідно рішення Ірпінської міської ради №552-8-VІІ від 18 лютого 2016 року в Ірпені вул. Чапаєва перейменована на вул. Багірова.

Залишилася дружина Тетяна Анатоліївна та донька Євгенія 2002 р.н.


Герої АТО. Блонський

Блонський Андрій Анатолійович (позивний «Бєлка»)

(25.06.1974 - 07.11. 2016) – лейтенант, заступник командира 11 окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь»

Народився 25 червня 1974 року у місті Сквира. Того ж року сім’я переїхала на постійне проживання в селище Гостомель. Жив на Баланівці, навчався у Бучанській школі №4.
Вищу освіту та звання офіцера повітряно-десантних військ отримав у Київському інституті сухопутних військ.
У 1995-1996 роках готував бійців для виконання миротворчої місії у Югославії.
Був патріотом своєї країни. Вів активну громадську діяльність.
Від перших днів був активним учасником Євромайдану, після чого добровольцем пішов на війну. Звільняв Слов’янськ, воював у Дебальцевому та під Донецьким аеропортом. Прослужив усі 6 хвиль мобілізації.
З АТО повернувся 31 жовтня 2016 року і раптово помер 07 листопада 2016 року внаслідок гострої коронарної недостатності. Хвороба і смерть пов’язана із захистом Батьківщини.

За бойові подвиги та військову звитягу удостоєний нагород: відзнака Міністра Оборони України «За воїнську доблесть», відзнака Начальника Генерального Штабу Збройних сил України «Учасник АТО», медаль «Захиснику Батьківщини».
Похований у місті Буча Київської області.
6 грудня 2017 року на Алеї Героїв АТО в місті Ірпені відкрито меморіальну дошку.

Залишилися батьки, сестра, дружина Блонська Наталія Олександрівна та син Дмитро 2004 р.н.


АТО. Бобер

Бобер Сергій Петрович

(09.11.1958 - 14.07.2014) - полковник підрозділу УСБУ в Луганській області

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно). Указ Президента України №903-21т від 1 грудня 2014 року

Народився 9 листопада 1958 року в місті Луганську. Після закінчення Луганської середньої школи №17 був призваний до лав радянської армії. В 1985 році закінчив Луганський машинобудівний інститут. З 1986 року працював в органах державної безпеки, а після розпаду СРСР – в органах СБУ.
У 2008 році вийшов у відставку. У 2011 році на прохання керівництва повернувся до Служби зовнішньої розвідки України.
З моменту початку бойових дій на Сході України очолював осередок спротиву, який здобував в тилу ворога актуальну та своєчасну інформацію про плани та наміри терористів.
Загинув 14 липня 2014 року під час виконання службового завдання внаслідок мінометного обстрілу в одному із житлових кварталів Луганська.

Залишились дружина та два сини.
Похований в місті Ірпені Київської області.


АТО, Горбенко

Горбенко Ігор Ігорович

(13.01.1983 - 24.06.2014) – підполковник (посмертно), офіцер зв’язку Центру спеціальних операцій «Альфа»

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ст. (посмертно). Указ Президента України №640/2014 від 08 серпня 2014 року

Народився 13 січня 1983 року у місті Потсдамі в Німеччині. Закінчив Ніжинську гімназію №3, після чого навчався в Чернігівському військовому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою та в Полтавському інституті зв’язку. Жив у Гостомелі.
З 2005 по 2010 служив командиром взводу радіозв'язку відділення радіо та супутникового зв'язку центра зв'язку Збройних Сил України в смт. Гостомель на Київщині.
З 2010 служив на оперативно-технічних посадах у підрозділі «Альфа» Служби безпеки України.
З весни 2014 року виконував завдання із забезпечення блокпостів апаратурою зв'язку в рамках проведення антитерористичної операції.
24 червня 2014 року у складі технічної групи фахівців СБУ виконував завдання зі встановлення та налагодження телекомунікаційного обладнання в районі міста Слов'янська, з метою організації моніторингу простору, фіксації фактів порушення перемир'я в зоні проведення АТО. По закінченні робіт одразу після зльоту з гори Карачун вертоліт був збитий російськими терористами з переносного зенітно-ракетного комплексу і впав поблизу села Новоселівка (на той час — Красноармійське). Всі 9 чоловік, які були на борту, загинули.
Похований у смт. Гостомель Київської області 3 липня 2014 року.

У жовтні 2017 року рішенням 28-ї позачергової сесії 7 скликання Гостомельської селищної ради йому було присвоєно звання Почесний громадянин Гостомеля (посмертно).
Згідно рішення Гостомельської селищної ради №931-49-УІ від 27 листопада 2014 року в Гостомелі було найменовано провулок І. Горбенка.

Залишилася дружина Горбенко Олена Вікторівна та донька Катерина 2010 р.н.


АТО. Гуменюк

Гуменюк Олександр Леонідович

(5.08.1964 - 15.08.2014) – полковник (посмертно), командир 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь», засновником якого був у березні 2014 року, до 2006 року – кадровий військовий

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ст. (посмертно). Указ Президента України №660/2014 від 21 серпня 2014 року та недержавною нагородою – орденом «Народний Герой України» (2015)

Народився 5 серпня 1964 року в селі Ясенове Друге Любашівського району Одеської області. В 1990 році закінчив Рязанське повітряно-десантне училище, здобув омріяну професію офіцера, усім життям довів свою вірність військовій присязі.
Випускник Національної академії державного управління при Президенті України.
Проходив службу у складі українського миротворчого контингенту в колишній Югославії. Учасник Революції Гідності.
Доброволець. З березня 2014 —засновник і командир 11 батальйону територіальної оборони Київського обласного військового комісаріату оперативного командування «Північ» Сухопутних військ Збройних Сил України. Особисто брав участь у всіх боях. У Росії його вважали особистим ворогом Путіна, за його голову росіянам була призначена солідна сума.
15 серпня 2014 року життя вірного сина України, миротворця і захисника незалежності нашої держави обірвалося від кулі снайпера у бою поблизу села Малоіванівка Перевальського району Луганської області.
Похований у Києві на Лук’янівському кладовищі 20 серпня 2014 року.

Персональні матеріали комбата О.Гуменюка представлені в музейно-виставковому проекті «Україна. Реалії сучасної війни». Про нього знято документальний фільм «Батя. Дзвони долі» - автор і режисер Тетяна Гузак (Державне агенство України з питань кіно. ДП «Українська студія хронікально-документальних фільмів»).
28 червня 2016 року в Коцюбинському на фасаді будинку, де він жив, відкрито меморіальну дошку та облаштовано сквер його імені.
У рідному селі Олександра Ясеновому, що на Одещині, у школі, де він навчався, односельчани урочисто відкрили меморіальну дошку своєму знаменитому земляку.

Залишилася дружина Гуменюк-Торган Олена Олександрівна та троє синів-близнюків 2003 р.н. - Максим, Святослав, Олег.


АТО. Давидчук

Давидчук Олександр Васильович

(6.10.1966 - 27.07.2014) – розвідник, солдат 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар»

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно). Указ Президента України № 365/2015 від 27 червня 2015 року

Народився 6 жовтня 1966 року в селі Грузьке Макарівського району Київської області. З 1987 по 1989 рік проходив військову службу в Афганістані.
З 1990 року мешкав з родиною в місті Ірпені. Брав активну участь у громадському житті міста, був членом Ірпінської міської організації Української Спілки ветеранів Афганістану.
На початку липня 2014 року разом зі своїм другом, ірпінцем Миколою Личаком як волонтери вирушили на Луганщину з гуманітарною допомогою землякам. Потрапивши в зону АТО, побачили гостру потребу в бійцях і добровільно стали пліч-о-пліч із земляками на захист України.
Уночі на 27 липня 2014 року бійці отримали наказ окопатися, підготувати оборонні споруди для танків біля села Георгіївка Лутугинського р-ну Луганської області. Потрапили під шквальний обстріл російсько-терористичних військ. Загинув у бою.
Похований в місті Ірпені Київської області 30 липня 2014 року.

Його іменем названа центральна вулиця рідного села Грузьке Макарівського району на Київщині.
Згідно рішення Ірпінської міської ради №552-8-VІІ від 18 лютого 2016 року вул. Комінтерну в Ірпені перейменована на вулицю Давидчука.
15 лютого 2015 року в Бучанській СЗОШ №5 встановлена меморіальна дошка Герою.

Залишилася дружина Грицай Лариса Іванівна та донька Вікторія 2005 р.н.


Герой АТО. Єрощенко

Єрощенко Олександр Сергійович (позивний «Смішний»)

(04.10.1982 - 14.02.2015) - молодший сержант, навідник 95-ї окремої аеромобільної бригади

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно). Указ Президента України №282/2015 від 23 травня 2015 року

Народився 4 жовтня 1982 року в місті Балтійськ Калінінградській області в Росії і прожив там перші десять років життя. Здобув вищу освіту в університеті ім. Шевченка на історичному факультеті за спеціальністю «викладач історії та правознавства». Планував захищати кандидатську дисертацію. Деякий час працював вчителем історії в Коцюбинському, потім в Інституті українознавства при Центральному будинку офіцерів ЗСУ.
Проживав у Ірпені, Бучі, Коцюбинському.
З 2000 по 2004 рр. служив за контрактом у Збройних Силах України.
У квітні 2014 року пішов в АТО добровольцем.
14 лютого 2015 року в бою під Дебальцевим під час штурму російськими бойовиками українських позицій Олександр кинувся рятувати пораненого товариша. Там дістала його ворожа куля з непоміченої вогневої точки.
Похований в місті Ірпені Київської області 17 лютого 2015 р.

Згідно рішення Ірпінської міської ради №552-8-VІІ від 18 лютого 2016 року вул. Островського в Ірпені перейменовано на вул. Єрощенка.
4 жовтня 2017 року, на перейменованій на честь Героя вулиці, відкрито меморіальну дошку.

Залишилася мати Дубчак Наталія Іванівна, вітчим Дубчак Руслан Андрійович та донька Анна 2003 р.н.


Герой АТО. Кірічек

Кірічек В’ячеслав Вікторович

(19.05.1971 - 16.11.2014) - солдат 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, радіотелефоніст

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно). Указ Президента України №282/2015 від 23 травня 2015 року

Народився 19 травня 1971 року в селі Замістя, Чернігівського району Запорізької області.
Жив у Ірпені, працював в Ірпінській філії ВАТ «Київоблгаз» слюсарем з експлуатації та ремонту газового устаткування. Був хорошим спеціалістом і відповідальним працівником.
У червні 2014 року пішов добровольцем в зону антитерористичної операції. На фронті був добрим фахівцем військової справи, надійним товаришем і сміливим захисником.
Загинув 16 листопада 2014 року біля села Нікішине Донецької області під час сутички з диверсійною групою, яка видавала себе за наших бійців, пробравшись до підрозділу.
Похований в місті Ірпені Київської області 19 листопада 2014 р.

Згідно рішення Ірпінської міської ради №552-8-VІІ від 18 лютого 2016 року вулиця К. Лібкнехта в Ірпені перейменована на вул. Кірічека.

Залишилася мати Щербаченко Валентина Іванівна, вітчим Щербаченко Віктор Дмитрович та донька Анастасія 1997 р.н.


Герой АТО. Личак

Личак Микола Анатолійович

(26.01.1964 - 27.07.2014) – солдат, стрілець 24 батальйону територіальної оборони «Айдар»

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно). Указ Президента України №365/2015 від 27 червня 2015 року

Народився 26 січня 1964 року в селі Немішаєве Бородянського району Київської області. Закінчив Немішаєвську середню школу. Після закінчення Катюжанського ПТУ працював водієм Немішаєвського інституту картоплярства.
Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС, учасник війни в Афганістані, був двічі поранений. Нагороджений орденами і медалями за службу у Збройних силах.
У 1990-1992 рр. працював у групі загону міліції особливого призначення охорони Президента України. У 2001 р. працював на посаді начальника служби безпеки підприємства «Київ-млин». З 2006 року перебував на пенсії. Був головою первинного осередку Ірпінської міської організації Української Спілки ветеранів Афганістану, активним учасником громадського життя міста.
У 2013 році брав активну участь в подіях на Майдані під час Революції Гідності.
19 липня 2014 року у складі групи волонтерів надавав допомогу у м. Луганську учасникам бойових дій у зоні АТО.
20 липня 2014 року був зарахований добровольцем до батальйону «Айдар». Загинув 27 липня 2014 року під мінометним обстрілом, коли проводив розвідку боєм на під’їзді до міста Лутугине Луганської області в селі Георгіївка.
Похований 30.07.2014 в смт. Немішаєве Бородянського району Київської області.

15 лютого 2015 року в Немішаєвській ЗОШ №1 було відкрито меморіальну дошку Герою.
Згідно рішення Ірпінської міської ради №552-8-VІІ від 18 лютого 2016 року вулиця Щорса в Ірпені перейменована на вул. Личака.

Залишилося двоє синів: Андрій 1987 р.н. та Ігор 1992 р.н.


мельник
Мельник Віктор Михайлович (позивний «Михалич»)

(15.10.1959 - 30.09.2017) - кадровий військовий, молодший сержант, командир відділення 72-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України

Народився 15 жовтня 1959 року у селищі Ворзель Київської області. Жив у Ворзелі.

Загинув 2 жовтня 2017 року в зоні АТО в районі Авдіївки Донецької області. Похований 4 жовтня 2017 року в смт. Ворзель.

Залишились дружина, двоє дітей та четверо онуків.


Герої АТО. Панасенко

Панасенко Василь Геннадійович (позивний «Ваха»)

(14.08.1983 - 19.12.2016) – солдат, водій 1-ї мотопіхотної роти 25-го батальйону «Київська Русь»

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Указ Президента України № 580/2016 від 29 грудня 2016 року

Народився 14 серпня 1983 року в селі Поліське Коростенського району Житомирської області. В 1987 році переїхав до Ірпеня. У 2000 році закінчив Ірпінську ЗОШ №2, а потім Коростенське ПТУ.
10 червня 2014 року був мобілізований в лави Збройних сил України в 25-й Батальйон «Київська Русь» в роту зв’язку на посаду механіка - радіотелефоніста. З 20 серпня 2014 року був в зоні АТО, на передовій в місті Дебальцево, де отримав поранення при виконанні бойового завдання.
З 14 вересня 2016 року підписав контракт та продовжив захищати Батьківщину в зоні АТО в складі 25-го батальйону «Київська Русь» на посаді водія 1-ї мотопіхотної роти.
19 грудня 2016 року загинув в районі взводного опорного пункту «ЛІВША» на Світлодарській дузі біля населеного пункту Луганське Бахмутського району Донецької області під час артилерійського обстрілу.
Похований в місті Ірпені Київської області 22.12.2016 р.

19 грудня 2017 року в Ірпінській ЗОШ №2, де навчався Герой, відкрили меморіальну дошку

Залишилися батько, мати Панасенко Олена Василівна, сестра, дружина і донька.


Герой АТО. Ридзанич

Ридзанич Максим Володимирович (позивний «Адам»)

(28.12.1977 - 20.03.2015) - старшина, головний сержант - командир відділення 81-ї окремої аеромобільної бригади, один із легендарних «кіборгів» Донецького аеропорту

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно). Указ Президента України №282/2015 від 23 травня 2015 року

Народився 28 грудня 1977 року в смт. Коцюбинське Київської області. Дитинство і юність минули у рідному Приірпінні. Закінчив ЗОШ №18 у Коцюбинському. У 90-х роках служив на строковій службі у військах спецпризначення. Мав дві вищі освіти – геофізик-ядерник і юрист. Чемпіон України по карате, займався боксом. Був успішним бізнесменом, директором охоронної фірми, активістом громадської організації «Нові обличчя», активним учасником громадського життя краю.
У вересні 2014 року записався добровольцем у 90-й окремий десантно-штурмовий батальйон на базі 95-ї аеромобільної десантної бригади, який формувався у Житомирі, на Житомирському полігоні тренував бійців, потім вирушив на передову, в оборону Донецького аеропорту.
Загинув 20 березня 2015 р. під час бойового зіткнення в районі спостережного поста біля села Опитне Ясинуватського району Донецької області.
Похований у смт. Коцюбинське Київської області 25.03.2015 р.

На приміщенні Ірпінської школи №18 20 вересня 2015 року встановлено меморіальну дошку на честь М.Ридзанича.
Рішенням Бучанської міської ради за № 2282-72-VI від 25 червня 2015 вулиця Петровського перейменована у вулицю Максима Ридзанича, провулок Петровського — у провулок Максима Ридзанича.
Згідно рішення позачергової тридцять третьої сесії сьомого скликання Бучанськоі міської ради від вересня 2017 року присвоєно звання "Почесний громадянин м. Буча" (посмертно).

Залишилися мати Ридзанич Світлана Адамівна, батько, дружина і троє дітей.


герой АТО. Ринкун

Ринкун Володимир Борисович (позивний «Арсенал»)

5.06.1973 - 29.08.2014) - солдат резерву, снайпер 2-го батальйону спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас»

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно). Указ Президента України №365/2015 від 27 червня 2015 року

Народився 5 червня 1973 року в Ірпені. Закінчив Ірпінську ЗОШ №17 та Київське професійно-технічне училище, за фахом був ювеліром.
З 1992 по 1994 рік проходив службу в Збройних силах України у місті Одеса, був морським піхотинцем.
У 1995 році зайняв посаду оперуповноваженого карного розшуку Ірпінського МВ ГУ МВС України. У 2004 році був учасником Помаранчевої революції. 2013-2014 роки – активний учасник Євромайдану.
Любив подорожувати. З 2000 по 2003 рік жив і працював у Португалії. Потім був у Польщі. Але завжди повертався додому, в Ірпінь.
Як солдат резерву пішов добровольцем до Національної Гвардії України (в\ч 3027), був снайпером 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас». Воював в одній із найгарячіших точок АТО – в Іловайську.
Вранці 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим «Зеленим коридором», що став «коридором смерті», їхав у кузові вантажної машини ЗІЛ у складі автоколони батальйону «Донбас» дорогою з села Многопілля до села Червоносільське (Амвросіївський район, Донецька область). У правий бік машини влучив снаряд з протитанкового ракетного комплексу «Фагот», ще один снаряд потрапив у двигун вантажівки. Загинув разом з побратимами.

16 жовтня 96 загиблих в Іловайському котлі бійців, серед яких був і Володимир Ринкун, було тимчасово поховано на Краснопільському цвинтарі міста Дніпропетровська як невпізнаних героїв.
Був упізнаний за тестами ДНК і перепохований 17 квітня 2015 року в місті Ірпені Київської області.

В Ірпінській ЗОШ №17 встановлено меморіальну дошку.

Залишилася мати Ринкун Ольга Олександрівна та донька Марія 2005 р.н.



Герой АТО. Старов

Старов Олександр Олександрович (позивний «Старий»)

(28.06.1979 - 21.09.2014) – старшина 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь», старший гранатометник

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно). Указ Президента України №109/2015 від 26 лютого 2015 року

Народився 28 червня 1979 року в селі Гусарівка Балаклійського району Харківської області в родині військовослужбовців. Навчався в Ірпінській ЗОШ №14. Жив у Бучі. Закінчив Кіровоградський авіаційний інститут, працював у 28-му цеху на заводі Антонова. Згодом перебрався працювати до Гостомеля.
Доброволець. Загинув 21 вересня 2014 року під час нападу російських бойовиків на блокпост 25-го БТО у районі Дебальцева Донецької області. Блокпост був обстріляний з мінометів і стрілецької зброї.
Похований в смт. Гостомель Київської області.

20 лютого 2015 року Герою була встановлена пам’ятна дошка в Ірпінській ЗОШ №14.
Згідно рішення Гостомельської селищної ради №931-49-УІ від 27 листопада 2014 року в Гостомелі було найменовано вулицю О.Старова.

Залишилися батьки, Олександр Михайлович та Раїса Михайлівна, та син Артем 2002 р.н.


Герой АТО. Стрюков

Стрюков Владислав Геннадійович (позивний «Стаф»)

(23.10.1980 - 29.08.2014) – солдат резерву, командир 3-го відділення 2-го взводу охорони спеціального Національної гвардії України «Донбас»

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно). Указ Президента України №892/2014 від 27 листопада 2014 року

Народився 23 жовтня 1980 року в місті Донецьку. Закінчив Ірпінську ЗОШ №18 у Коцюбинському, захоплювався бойовими мистецтвами та військовою справою. Здобув вищу освіту. Працював на Білицькій меблевій фабриці. Солдат резерву Міністерства внутрішніх справ України.
Доброволець. На фронті у вільні години перешивав бронежилети і поліпшував елементи зброї.
Ранком 29-го серпня 2014 р., під час виходу так званим Зеленим коридором з Іловайського котла, їхав у кузові броньованої вантажівки КАМАЗ у складі автоколони батальйону "Донбас" по дорозі з села Многопілля до села Червоносільське. По КАМАЗу вистрілів російський танк. Кабіну вантажівки розірвало, а потім здетонував боєкомплект у кузові. Загинув у КАМАЗі.
3-го вересня його тіло разом з тілами 96 інших загиблих в Іловайському котлі було привезено до Дніпропетровського моргу. Був упізнаний родичами.
Похований у смт. Коцюбинське Київської області 09.09.2014 р.

В Ірпінській ЗОШ №18, де він навчався, 28 серпня 2016 року встановлена меморіальна дошка.

Залишилася дружина Стрюкова Альона Михайлівна та донька Іванна 2011 р.н.


Герой АТО. Фіцкалинець

Фіцкалинець Василь Васильович (позивний «Бук»)

(11.10.1974 – 31.05.2016) - старший сержант, командир відділення взводу снайперів, розвідник 53-ї ОМБР

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно). Указ Президента України №476/2016 від 27 жовтня 2016 року

Народився 11 жовтня 1974 року в селі Старе Давидково Мукачівського району Закарпатської області. Проживав разом із сім’єю у місті Ірпінь, Київської області.

З 16 липня 2015 року був мобілізований у лави ЗСУ на підставі указу Президента України №15/2015 від з 14.01.2015 року. З жовтня був інструктором на Яворівському полігоні. У вз’язку із високим рівнем підготовки був переведений на передову у зону АТО.
З квітня 2016 р. – командир відділення взводу снайперів, розвідник 53-ї ОМБР.
Загинув 31 травня 2016 року в селі Зайцеве Донецької області від двох куль російського снайпера.
Похований в місті Буча Київської області на міському кладовищі.

В Ірпінській ЗОШ №3 11 жовтня 2017 року відкрито меморіальну дошку.

Залишилась дружина Буяло Валентина Вікторівна та два сини, Павло 2002 р.н. та Богдан 2009 р.н.


Герой АТО. Шкарівський

Шкарівський Сергій Олександрович (позивний «Шульц»)

(10.07.1963 - 19.08.2014) - капітан резерву, командир 2-го взводу резервного батальйону спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас»

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно). Указ Президента України №754/2014 від 6 жовтня 2014 року

Народився 10 липня 1963 року в селі Щегловський Кемеровської області (Росія).
Закінчив Київський політехнічний інститут, здобувши на військовій кафедрі звання офіцера запасу. Працював інженером в одній із лабораторій ЧАЕС. Захоплювався авіаспортом – був членом клубу дельтапланеристів КПІ «Альтаїр», організував авіаспортивний клуб з молодих працівників ЧАЕС.
Згодом переїхав до Ірпеня, здобув другу вищу освіту в одній із київських бізнес-шкіл. Обіймав посаду голови правління ВАТ «Ірпінське АТП». З 2005 року увійшов до складу Ради підприємців України при Кабінеті Міністрів України.
Побудував власний будинок і виплекав біля нього затишний садок, пізнав радість батьківства, виростивши двох доньок, захоплювався мисливством і подорожами, грав на кількох музичних інструментах.
Брав участь у подіях Революції Гідності, зокрема, відстоював барикаду на вулиці Михайлівській. Згодом став до лав військового резерву Національної гвардії України, очоливши 2 взвод резервного батальйону спецпризначення НГУ «Донбас». Взводу капітана Шкарівського заздрили інші «донбасівці», і не лише тому, що він виявив себе вмілим, мудрим командиром, а й тому, що його підлеглі мали змогу чи не щовечора слухати пісні під гітару в його виконанні.
Загинув 19 серпня 2014 року від кулі снайпера в бою під час звільнення міста Іловайська Донецької області.
Похований в місті Ірпені Київської області 22 серпня 2014 р.

Залишилася дружина Скорик Михайлина Михайлівна.


Алея Героїв Приірпіння (вул.Котляревського)

В пам'ять про загиблих Героїв АТО/ООС в Ірпені у жовтні 2015 року по вулиці Котляревського урочисто було відкрито Алею Героїв АТО, головною скульптурою якої є посічене уламками від мін та снарядів Дерево духу – символ незламності українців. На кожній його гілці – металеві пластинки-листочки із прізвищами загиблих воїнів. На гілках серед листочків — маленькі дзвіночки, чий дзвін символізує голоси померлих душ. На плакатах вздовж Алеї розміщені світлини полеглих захисників з Приірпіння та їх короткі біографії. Колона з янголом із сурмою, що височіє в центрі, прославляє загиблих та захищає живих.

Алея герої АТО. Ірпінь Алея герої АТО. Ірпінь Алея герої АТО. Ірпінь Герої АТО. Жителі Приірпіння

Кiлькiсть переглядiв: 2175